2. Історія будинку №2

                       Кожний новий день приносить людям наповнення їхнього нікчемного життя: комусь приємні переживання, захоплюючі події, вражаючі подорожі, комусь хвороби і погрози, горе і бідність. А про когось зовсім забуває, і здається такій людині, що життя проходить поруч із нею, не займаючи її, і не вносячи ніяких подій, крім деградації. Життя такої людини стає знеціненим, дешевим, убогим існуванням. Люди помиляються, коли думають, що земне життя їм дано даром. Кожної секунди вони платять за своє перебування на Землі найдорожчою валютою Всесвіту, яка не підлягає поверненню та обміну - Часом. І в кожного цінність Часу різна. Людям радісним, завзятим, допитливим, вимогливим за хвилину Часу можна отримати безліч радості, щастя, захоплюючих подій, успіху, нових відриттів. А нитикам і песимістам за хвилину Часу дають лише розчарування, печаль. Байдужі до всього не отримують нічого, тільки віддають свій Час за безцінь... Ну що з такими робити? 

                       Адена знала, що важливо берегти та цінувати Час, поважати його, не витрачати даремно на марні справи. Вона вміло інвестувала Час свого перебування на Землі в організацію добрих справ, успіху, власного процвітання, розвитку,  радості, свого задоволення та у навчання молодшого покоління важливим Законам Всесвіту. Для цього дівчина чітко планувала свій день і не любила, коли хтось старався внести свої корективи у її розпорядок дня. Важливими пунктами в її плануванні були саморозвиток, читання наукової літератури, робота з дітьми молодшого шкільного віку, заняття спортом, здорове харчування, догляд за своєю зовнішністю, зустрічі з цікавими людьми, практики.  

                       Закінчивши планувати свій день, за туалетним столиком, Адена закрила блокнот, одягнула на свою праву руку улюблений швейцарський годинник, який подарували їй в знак шани декілька Поважних Мудрих Жінок.  Як вже ти знаєш, читачу, до Часу дівчина відносилася з великою шаною, тому годинника носила тільки на правій руці. Це допомагало їй правильно і мудро інвестувати Час, а також самостійно управляти його плином та цінністю.  Глянувши на циферблат, дівчина зрозуміла, що пора бажати Фіделю гарного дня і виходити на вулицю. В школі на неї чекали учні. Вона глянула в дзеркало на своє відображення і, бризнувши за мочкою вуха капельку улюблених французьких парфумів, Адена вийша на вулицю. 

                       Ранок видався метушливим. Люди вибігали зі своїх квартир, кучкою набивалися в ліфти, потім продовжували вибігати з під"їздів, ненароком штовхаючи один одного. Хтось перекидався словами привітання, посмішками, багатозначними поглядами. І в такій кучі люди, втрачали свою індивідуальність, перетворюючись в один енергетичний комок.  Адена не відносила себе до цієї метушливої маси. Вона намагалася не потрапляти у масові зібрання людей, тому дівчина сьогодні, як завжди, спустилася сходами, а поки люди вибігали, штовхаючи один одного з ліфта, вона встигла зробити селфі на свій смартфон і спокійно вийтина вулицю.  

                       Теплий вітерець в сонячний літній ранок навівав хороший настрій. Адена ловила на собі неоднозначні погляди чоловіків, що поспішали на роботу, це добавляло їй грайливого настрою, виникло бажання фліртувати, та усі кудись неслися в надзвичайному темпі. Дівчина вирішила сьогодні нікого не займати, поки не підійшла ближче до воріт. На вахті сидів дядько Юрій з кам"яним виразом обличчя. Він байдужим поглядом проводжав кожного, хто проходив через ворота і не відповідав нікому на привітання. Нещодавно дядько Юрій відкликнувся на допомогу і відремонтував двері в її шафі-купе. Ще тоді Адена помітила цей серйозний погляд, суворий вираз обличчя літнього чоловіка. Він нагадував їй дідуся, суворого, але дбайливого. Юрій відремонтував шафу, але відмовився від оплати. Це так по батьківськи, подумала тоді Адена. Та цей літній чоловік був не таким простим, як здавалося на перший погляд, дівчині здалося, що вони уже бачилися колись давно.  

                        - Доброго ранку! - привіталася Адена, - хороший сьогодні день, чи не так?

                         У відповідь чоловік тільки кивнув головою, пильно вдивляючись в обличчя дівчини. Та вона була невгамовною. Адена заглянула через двері вахти і уже прямо звернулася до Юрія:

                         - Я тут нещодавно вигулювала Фіделя, і побачила на південносхідній стіні велику картину із зображенням красивої Жінки в оточенні людей, дітей, та великої кількості різноманітної техніки: трактори, бульдозери, а на задньому плані - полум"я вогню. Картина дуже символічна.

                         - То давно було. - Неохоче відмахнувся дядько. Адена зрозуміла, що діалог не склався. І посміхаючись, побажала йому гарного дня!

                       Тільки пола сукні дівчини зникла між деревами столітнього лісу, Юрій, зачинив двері вахти на ключ і швидко подався за будинок. Він ішов швидкою ходою, прихрамуючи на праву ногу. 

                       Чоловік обійшов будинок з півдня, на мить зупинився перед південносхідною стіною, оглянув зображення тих страшних подій, коли територію будинку намагалися відібрати забудовники-монополісти. І він, зібравши чоловіків з усіх під"їздів, що жили в цьому ж таки будинку, організував справжнє протистояння. Але що вони змогли б зробити, навіть з технікою та зброєю  в руках проти забудовників, якби не Вона? І ось Вона тут на цій картині, на першому плані! Але Юрій не затримався, він звернув за вугол будинку і крокував далі між молодих ялинок та кущів, які, начебто, охороняли цей дім. Там, за деревами, під вікном квартири, де жила Адена, стояв червоний мікроавтобус, який послужив службу в ту зловіщу зиму. 

                        Юрій швидко відчинив двері автомобіля, встромив ключа біля руля та все марно... Червоний автобус не заводився. Судилося йому стояти під вікном Адени. Саме це насторожувало Юрія. Він, неодноразово пройшовши Пекло на Землі, добре розумів, хто ця дівчина з чорними блискучими очима та білосніжною шкірою, і чому вона з"явилася тут саме зараз! Він знав, що рано чи пізно йому доведеться відповідати на її питання. Та він ще не готовий! Старі рани ще ноять... Спогади не дають заснути вночі, а як тільки вдасться зімкнути очі, в сон приходить Вона і вимагає віддати те, що належить їй по праву! "Вона вимагає плати за допомогу!" - думав Юрій. Так, Вона вберегла будинок від забудовників, але віддавши їй цю територію, він ризикує благополуччям всіх мешканців. Юрій не міг вчинити так  з людьми. "А що, якщо Адена, ця симпатична вертихвістка, і є вирішенням такої складної ситуації, в якій опинилися всі мешканці? Тоді чому Адена поселилася саме в квартирі, де мешкала Вона?" Протиріччя розривали Юрія, але при цьому його обличчя було кам"яним, а погляд суворим. 

                      Юрій узявши невеличкого ящика, акуратно замонаного в целофан, з переднього сидіння автобуса, виніс його на вулицю. Це була остання посилка від Неї. Він відкинув целован, щоб відкрити ящика, і на картонній дощечці виднілися останні цифри 0323. Чоловік на мить зупинився і передумав відкривати посилку, він енергійно замотав ящика в целофан "Треба швидше закопати, від гріха подалі, а то ця Адена всюди сується зі своїм песиком!" Заховавши коробку за кущами розкішних червоних троянд, Юрій пішов на вахту за лопатою. Повернувшись, він почав копати яму відразу на клумбі між колючими трояндовими кущами, що цвіли яскравим червоним кольором, наче вогники. 

                       - Ви квіти пересаджуєте?  - долинув до Юрія пискливий голос пенсіонерки Марії з балкону шостого верху. 

                         Марія - одинока літня жінка, симпатична, яскрава, стильна. Завжди доглянена. Її часто можна побачити на клумбі посеред квітів з яскравим червоним бантом на голові та в червоних перчатках. Вона обожнює квіти, доглядає за ними. Дякуючи Марії та іншим жінкам, що тут мешкають, придвірна територія будинку в ідеальному стані. Жінки злагоджено порацювали над ландшафтним дизайном.   

                          Юрій повільно підняв голову, щоб відповісти Марії, та уже нікого не побачив на балконі. "Треба швидше копати, та забиратися звідси!", - подумав чоловік, швидко махаючи лопатою. 

                        Тільки встиг закопати ящика та розправити спину, як біля нього опинилася Марія в рожевому халаті, з червоним намистом на шиї. "От вправна та активна жінка, от проворна!", - подумав Юрій, але його обличчя не видавало жодної думки, воно було, як завжди суворе та стримане.

                        - Не бережете себе, Юрію! Зайшли б до мене у гості на чашку чаю, я млинців напекла, посиділи б, побалакали, - щебетала Марія, наче пташка.

                        - Ніколи мені тут балакати. - Юрій захлопнув двері автомобіля, та, взявши лопату, пішов на вахту.

                         - А що облом, Маріє?! - почулося зверху. Це була Зіна, сусідка Марії, її ровесниця та суперниця. Така ж красуня та активістка.

                          - А не пішли би Ви, Зіно, на те, куди я сказати не можу через свою делікатність та інтелігентність.

                          - Та знаю, я на що Ви хочете мене післати. Я там, Маріє,  буваю частіше, ніж Ви на свіжому повітрі, бо, я красива жінка, а Ви таки нікому не потрібні!

                           Марія хотіла щось відповісти, але хитра Зіна, щоб не провокувати суперечку, вже зайшла у квартиру, а Марія заходилася поратися на клумбі з трояндами. 

                           Великий білий будинок завдяки вправним рукам, неперевершеним смакам та злагодженості його мешканців височів серед рукотворної краси, оточений з усіх боків столітніми дубами, захищений та доглянений. 

                          Люди, які з дитинства живуть серед краси, вміють цінувати її, створювати та примножувати. Коли люди оточують себе красою, стають добрішими. Проте, є люди, які живуть в жорстокому світі виживання, вони стають жорстокими, але сильними. І є люди, які живуть в такому ж жостокому світі виживання, але оточені красою, вони сильні добрі і мудрі, здатні боротися з убогістю, жорскокістю і злом. Саме такими є мешканці будинку №2 і вони це доказали всій країні. 

                            А тим часом на невеличкій квітучій поляні, що розкинулася посеред шкільного парку, силіда Адена з учнями. Вони говорили про Час.

                           -  Чому, коли уроки проводите Ви, Адено, Час пролітає дуже швидко, а з іншими вчителями тягнеться, як Вічність? - запитав Вадим.

                            - А тобі, Вадиме, як більше подобається? - хитро запитала Адена.  

                            - Коли швидко проходить! - відповів учень.

                            - Кажуть, що з хорошими людьми Час біжить швидко, а з Часом і життя проходить... - засумувала Софійка.

                            - Все правильно, Софійко! Як бачите, Часом можна управляти. Але про це пізніше, коли Ви станете дорослими. Важливо запам"ятати, що до Часу треба відноситися з повагою, не витрачати його даром! 

                              Час плинув беззупинно. Для когось пролітав зі швидкістю світла, а для когось перетворювався на Вічність... І кожен інвестував його у своє життя по своєму: Юрій намагався приховати велику таємницю, Марія створювала красиве подвір"я, а маленькі учні збагнули ще один Закон Всесвіту - Закон Часу. 

                              Наближався вечір.  Сонечно дарувало всім останні промінці. Додому поверталися люди, втомлені, але щасливі від того, що Час витрачено недаремно. Подвір"я заповнювалося дитячим лепетом, сміхом. Лише обличчя Юрія не виражало жодної емоції. Він сидів на вахті, відчиняв ворота перед автомобілями, що поверталися на стоянку, відвойовану у забудовників ним та іншими чоловіками.