4. Марфа

                        Цієї ночі, Адені наснився дивний сон. Наче в старенькій сільській хаті лежить на дерев"яному ліжку її бабуся. Біля ліжка, на низькому маленькому столику, відразу біля голови старої чомусь лежать калачі і домашній, щойноспечений, духмяний білий хліб.

                       Дівчина, пройшовши через вузенькі сіни, вийшла на вулицю. Там метушилися старі кішки. Здавалося, їх було безліч і всі вони належали бабусі. Через західні ворота, що відгороджували хатину від річечки, зайшла стара жінка. Її голова була покрита чорною хусткою. На руках вона тримала великого старого чорного кота. Він відрізнявся від бабусиних кішок не тільки кольором, але й розміром. Жінка пильно вдивлялася в очі Адени, потім, нашіптуючи щось над головою кота, передала його дівчині у руки і сказала: 

                      "Я Марфа. Передай бабусі, що я приходила до неї. А кота бережи!"

                       З цими словами жінка в чорній хустці повернулася і зникла за тими ж воротами, звідки прийшла.

                        Разом із жінкою розтанула пітьма ночі у ранковому сонячному промінні. І таємничий світ сновидінь змінився метушливим світанком.

                        Адена поспішала на роботу. Побачивши за рогом будинку великого чорного кота, що розтягнувся на зеленій траві, дівчина пригадала свій сон. Вона дістала із сумочки телефон і набрала свою маму. Після довгих гудків Адена почула дзвінкий голос матусі:

                        -Алло, доню, привіт! Я зараз в дорозі. Говорити не зручно. Я затефефоную тобі пізніше, побалакаємо.

                       - Матусю, зачекай, у мене тільки одне питання. Хто така Марфа? - швидко запитала Адена. 

                      - Марфою звали твою прабабусю по лінії батька. Вона померла, коли бабуся  була ще маленькою, тому її ніхто не пам"ятає. Звідки ти взяла це стародавнє ім"я? - Адена почула здивований голос мами. 

                       - Наснилося, - відповіла дівчина,- гарного тобі дня!

                        З цими словами Адена відключила телефон і поспішила до своїх учнів.          

                         Тим часом у старому лісі панував таємничий дух казки. Земля купалася у промінцях весняного сонечка. Дерева пишалися своїми розлогими зеленими кронами. Іноді, з гілки на гілку, перелітали горобчики та стрижі у пошуках якоїсь поживи. На полянці посеред лісу голуби клювали крихти хліба, зиркаючи на жінку в довгому білому сарафані, яка спостерігала за пташенятами та підкилада їм смакоти. Її біляве волосся вільно спадало до плечей. Зелені очі час від часу поглядали на стежину, що вела на поляну, ніби виглядаючи когось.. На її вустах причаїлася мила посмішка. Голуби сміливо підходили до жінки і намагалися чи то вклонитися їй з вдячністю за їжу, чи то клюнути її взуття. Жінка ідеально вписувалася в гарманію весняної природи. Здавалося, вона була завжди частиною екосистеми в цьому старому віковічному лісі. 

                         - Марфо!  - почувся чоловічий голос із вузької доріжки.

                         Стежиною, що вела до поляни, ішов Юрій, тримаючи під пахвою маленького чорного ящика на якому білів номерний знак. Перед ним стояла Марфа. Така ж красива та елегантна вона, наче випромінювала світло. До останнього моменту чоловікові не вірилося у її повернення.  Як довго він чекав цієї зустрічі! І ось усі слова, приготовані для неї, наче розвіялися між кронами дерев. 

                          Минулого року Марфа виїхала зі столиці у малеченьке село, що розкинулося недалечко від Києва, де жила колись її бабуся, щоб провідати могили предків. Юрій добре пам"ятає той вечір, коли вона дала клятву віднайти старі документи та отримати право спадщини на землю, на якій зараз вони удвох стояли, наче вкопані. Дала клятву і дотримала свого слова. Тепер, здавалося, вона може забрати і цей ліс, і будинок №2 і всю округ, що належав її предкам. Так, він отримав посилку і детально вивчив тексти усіх актів та договорів на право володіння землею, на якій побудований будинок, оточений лісом. Та чи можуть вони насправді бути юридично цінними сьогодні? Чи зможе вона довести, що являється законною спадкоємицею цієї місцевості? Пройшли століття, змінювалася влада, писалися нові закони... Кілька разів Юрій намагався порвати, викинути цей хлам, та рука не піднялася знищити спадщину коханої. І ось вона стоїть перед ним, все така ж молода, красива, і націлена заволодіти майном, що, все таки по праву належить їй. А як же мешканці будинку? Куди вони підуть? Невже вона так безжально може вчинити з людьми, які десяток років живуть у своїй домівці? 

                         Жінка, почувши знайомий голос, повернула голову і здавалося, засліпила Юрія чарівною посмішкою та блиском зелених очей. 

                          - Ти отримав мою посилку? - раптом усміхнене обличчя Марфи змінилося серйозним виразом. Видно, жінка була налаштована рішуче. 

                          - Ось вона, - промовив Юрій, показуючи поглядом на чорний ящик, - що ти націлена робити? 

                          - Подорожуючи, я багато міркувала, - Марфа взяла Юрія під руку і вони рушили стежиною. 

                           Чоловік відчув, як тепла приємна енергія пронизала його тіло і розлилася по всьому організмові. Широкі плечі чоловіка розправилися, серце почало вириватися з його грудей.  Марфа кокетливо поглянула на Юрія. В його спітнілій долоні знаходилася ніжна рука жінки, а іншою він притримував чорного ящика. Напруження між ними зростало. Юрію хотілося обійняти жінку і не відпускати її до кінця свого життя. Та якась невидима сила стримувала його. Він відчув тягар ящика і відпустив руку Марфи. Здавалося, вмісткість посилки стояла між ними і нагнітала віковічний сум. Йому хотілося звільнити свої руки від цього тягара, викинути ящик разом із хламом, та підняти Марфу вище хмар, аж до неба, почути сміх тієї дівчинки, що жила у ній до тепер. 

                          -  Ця територія, - продовжила жінка, перебиваючи фантазії Юрія, - унікальна. Кожне дерево має власну історію, легенду. Скільки людей тут зарядилося позитивною енергією, зцілилися від недуг! В повітрі витають Духи Здоров"я та Радості. 

                          - Ліс потрібен усім,  - доповнив Юрій. В його голові промамайнула надія.

                          - Я не забиратиму у людей їхній дім, не привласнюватиму те, що належить усім, не ворушитиму старої історії. За ввесь час будинок увібрав у свої стіни колосальну енергію, яка почала бити фонтаном із землі, і, наче, ожив. Він став живою частиною ціїє надзвичайної терторії. 

                           Марфа зупинилася, вдивляючись в глибину лісу. Біля старої сосни якись чоловік з сивою бородою виконував вправи ранкової зарядки і щось бурмотів собі під носа. Це був отець Матвій. Недалеко від нього голуби клювали насіння, мабуть гостинці отця Матвія.  

                          - Після твого від"їзду кожного ранку він пригощає голубів, яких називає небесними посланцями, молиться отут... 

                          Священник закінчивши виконувати свою ранкову зарядку, почав молитися в лісі посеред дикої природи. Він довго дивився на стовбур дерева, наче вів з ним діалог. Сонячний промінь, пробиваючись через гілки дерев, освічував чоловіка і від цього, здавалося, що священник світився. Поруч воркотіли голуби, підбираючи насіння з теплої землі. А за кущами калини за ним спостерігали, взявшись за руки, Юрій та Марфа. Священник повернувшись обличчям до стежки, хотів уже піти, та, побачивши закоханих, прицмокуючи, повернувся в протилежному напрямку і пішов навпростець через ліс.

                        Закохані продовжили свою ранкову прогулянку. Вони звернули зі стежини в напрямку будинку. Ще довго Марфа розповідала Юрієві про надзвичайні властивості трав, що росли в цьому лісі, про унікальність кожного дерева. Потім жінка розповідала про свою подорож. За розмовою вони і не помітили, як дійшли до будинку і опинилася біля стіни з картиною, де зображено події тих страшних часів, коли доводилося об"єднувати сили та захищати домівку від забудовників. Марфа та Юрій довго вдивлялися в обличчя людей, зображених на картині. Жінка промовила:

                      - Ще одна багатоповерхівка, і ліс буде знищено. Старі дерева вбирають із землі  велику кількість енергії, що наповнює земні надра, та транслюють її через свої пишні крони в оточуюче середовище. Якщо знищити ліс, то енергія вирветься, вибухне з-під земної кори, відбудуться тектонічні зрушення і  будинок трісне по швам, сотні людей залишаться без домівки, - сумно закінчила Марфа. 

                        Юрій уважно слухав її розповідь. Йому хотілося вірити в безкорисливість Марфи. Ще нещодавно він був упевнений, що вона хотіла заволодіти цією теритрією для свого блага! Але зараз з"явилася надія.. А якщо Марфа права?! Якщо є лише один спосіб зберегти територію та будинок - це рішення суда про те, що власницею всього є Марфа? Виходить, тільки так можна вберегти дерева від вирубки, землю від тектонічних змін, а будинок від руйнування. Без суда не обійтися... Чоловік розумів силу і можливості суперника - забудовника  монополіста, і  для розгляду справи недостатньо старих документів, що складені кіпою в чорному ящику з номерним знаком 0323. Він подивився на ящик, що був під його лівою пахвою. Так, необхідно зібрати більш суттєві докази! Він поглянув на кохану, яка, наче вкопана стояла і дивилася на картину. Правою рукою Юрій ніжно обійняв Марфу за плечі:

                        - Ми впрораємося!, - запевнив чоловік. Здається, в нього з"явився план. 

                        Постоявши ще хвилину, Юрій та Марфа подалися до під"їзду і за мить зникли за вхідними дверима. 
                        Сонечко піднімалося все вище на блакитному безхмарному небі, збираючи ранкову росу. На вулиці теплішало. Літо наполегливо наступало на п"яти травневі. А це значить, що скоро настане довгожданний час канікул та відпусток.
                        Біля школи метушилися діти - мабуть, час прогулянки. Вчителі, приглядаючи за учнями, час від часу, робили їм зауваження. Дисциплінувати дітей ставало дедалі важче, адже тим хотілося бігати, грати футбол, а декому, помірятися з однокласником силою. На подвір"я вийшли учні четвертого класу, за ними йшла Адена, тримаючи в одній руці зошити з математики, а в іншій - невеличкий клатч, в якому зберігалися гроші та мобільний телефон. Учні подалися на майданчик до інших дітей, усі, крім Вадима.
                       - Тільки не перевіряйте зараз наші самостійні роботи! Будь ласка, давайте насолоджуватися прогулянкою, прекрасною погодою, - благав Вадим. 
                       Адена усміхнулася. От умів цей хлопчик знайти вагомі аргументи, щоб вберегти себе та однокласників від зауважень.
                        - Мабуть, в роботі допущено багато помилок, - хитро промовила Адена, - поглянемо,  - наполягала вона.
                       - Ні, - продовжував наполягати Вадим, - будь ласочка, не зараз! Поспілкуйтеся з учителями, відпочиньте... 
                       Не хотілося Адені обговорювати шкільні справи з колегами. Дівчина примруживши очі, поглянула на сонечко. Воно яскраво світило на блакитному небі, посилаючи на Землю теплі промінці.
                       - Гаразд, тоді давай насолоджуватися прогулянкою і вбирати в себе сонячну енергію! - поблажливо сказала Адена.
                        Задоволений Вадим побіг до однокласників, щоб повідомити радісну новину. Адена хотіла повернутися до класу, щоб віднести зошити. Та, раптом, почувся дзвінок її мобільного телефона. Вона поспішила до першої лавки, що була біля дитячого майданчика, поклала зошити. Поглянувши довкола й переконавшись, що всі її учні зайняті грою, Адена акуратно дістала телефон із клатча і побачила пропущений дзвінок від Володимира. Через кілька секунд з"явилося повідомлення: "Сьогодні о шостій приходь на відкриття виставки моїх картин".
                        В грудях дівчини стислося серце, наче перетворилося на камінь, було важко дихати. На душі стало тривожно. Її спітніла долоня стискала апарат мобільного телефона.  Вона розуміла, що ця зустріч є дуже важливою і невідкладною. За кілька секунд дівчина взяла себе в руки і відписала кортко: "Добре!"
                         А тим часом діти продовжувати радісно бігати на подвір"ї школи та галасувати, вчителі обговорювали черговий наказ директора, двірник згрібав скошену траву на газоні біля цетрального входу в школу, тільки струнка постать Адени, стояла, як застигла фігура, серед двору. Вона намагалася опанувати себе і прогнати картини двохсотрічної давності, що з"являлися в її пам"яті одна за другою, перемішувалися із зображенням прабабусі Марфи, що завітала до її сну сьогодні вночі. Функція "Пам"ять" була активована і видавала інформацію з минулого земного життя Адени в іншому фізичному тілі. Картини були такими різними, але пов"язані між собою одним чоловіком - Володимиром. Адені важко було зосередитися серед такої метушні. Тому, вона, зібравши всі побачені  картини, детально так і не розгледівши жодної, подумки відправила їх через небесну синь Володимирові, наче мультимедійне повідомлення. Вона знала, сьогоднішня зустріч буде нелегкою. Навіть через сотні літ їм є що сказати одне одному.