паразит

                          Адені здалося, що біля неї літає якась, наче б то невидима муха, намагаючись пробити її енергетичний простір. Дівчина сфокусувала свою увагу на цій невидимій істоті. Адена побачила, як до неї протягується напівпрозорий канал з білими контурами, ніби паразит аскариди намагається увійти в її енергетичну зону. Адена спочатку відмахнулася, подумки пригрозивши паразитові. Та напівпрозора, невидима для ока звичайної людини, аскарида витала в повітрі навколо дівчини і була невгамовна. Адена, подумки сформувала із простору привабливий напівпрозорий футляр кулясної форми. Він, наче мильна бульбашка, переливався біло-рожевими ніжними кольорами та видавав приємний солодкий аромат. Аскарида вмить потягнулася на солодкий запах і опинилася всередині кулі. Футляр швидко закрився. Подумки Адена залила його прозорою речовиною, що, наче суперклей, навічно запломбував футляр. Тепер його не відкрити нікому із Древніх. Адена оцифровула вмісткість кулі і аскарида змінила свою форму на її давню знайому. Мабуть, та хотіла енергетично підживитися. "От, значить, хто ти, гидка, аскаридо! Ну, ти сама напросилася!" - подумала Адена і подумки відправила футляр з паразитом туди, звідки нікому ще не вдалося вийти.

                       

частина перед великою заміною

Заляну тільки в електронну пошту і піду спати", - пообіцяла собі Адена. Вона відкрила папку "Вхідні" і радісно посміхнулася. Крім повідомлення від Володимира красувався лист від Джоржа. "Завтра прочитаю відповідь Володимира", - подумала Адена і швидко відкрила листа від Джоржа.

                         "Кицю, закрутився з европейскою делегацією науковців. Дуже сумую за тобою. Завтра постараюсь вирватися хоча б на кілька хвилин, і ми зустрінемось. Добраніч. Цілую!"

                        Адена поспішила відповісти і швидко запрацювала пальцями по клавіатурі:

                        "Уже хочу "завтра". Бережи себе, Сонечко! Надобраніч"

                        Команда "Віправити повідомлення" успішно виконана. Дівчина відрила листа від Володимира. Вона знову відчула дивний зв"язок з цим незвичайним чоловіком.

4. Марфа

                        Цієї ночі, Адені наснився дивний сон. Наче в старенькій сільській хаті лежить на дерев"яному ліжку її бабуся. Біля ліжка, на низькому маленькому столику, відразу біля голови старої чомусь лежать калачі і домашній, щойноспечений, духмяний білий хліб.

                       Дівчина, пройшовши через вузенькі сіни, вийшла на вулицю. Там метушилися старі кішки. Здавалося, їх було безліч і всі вони належали бабусі. Через західні ворота, що відгороджували хатину від річечки, зайшла стара жінка. Її голова була покрита чорною хусткою. На руках вона тримала великого старого чорного кота. Він відрізнявся від бабусиних кішок не тільки кольором, але й розміром. Жінка пильно вдивлялася в очі Адени, потім, нашіптуючи щось над головою кота, передала його дівчині у руки і сказала: 

                      "Я Марфа. Передай бабусі, що я приходила до неї. А кота бережи!"

                       З цими словами жінка в чорній хустці повернулася і зникла за тими ж воротами, звідки прийшла.

                        Разом із жінкою розтанула пітьма ночі у ранковому сонячному промінні. І таємничий світ сновидінь змінився метушливим світанком.

                        Адена поспішала на роботу. Побачивши за рогом будинку великого чорного кота, що розтягнувся на зеленій траві, дівчина пригадала свій сон. Вона дістала із сумочки телефон і набрала свою маму. Після довгих гудків Адена почула дзвінкий голос матусі:

                        -Алло, доню, привіт! Я зараз в дорозі. Говорити не зручно. Я затефефоную тобі пізніше, побалакаємо.

                       - Матусю, зачекай, у мене тільки одне питання. Хто така Марфа? - швидко запитала Адена. 

                      - Марфою звали твою прабабусю по лінії батька. Вона померла, коли бабуся  була ще маленькою, тому її ніхто не пам"ятає. Звідки ти взяла це стародавнє ім"я? - Адена почула здивований голос мами. 

                       - Наснилося, - відповіла дівчина,- гарного тобі дня!

                        З цими словами Адена відключила телефон і поспішила до своїх учнів.          

                         Тим часом у старому лісі панував таємничий дух казки. Земля купалася у промінцях весняного сонечка. Дерева пишалися своїми розлогими зеленими кронами. Іноді, з гілки на гілку, перелітали горобчики та стрижі у пошуках якоїсь поживи. На полянці посеред лісу голуби клювали крихти хліба, зиркаючи на жінку в довгому білому сарафані, яка спостерігала за пташенятами та підкилада їм смакоти. Її біляве волосся вільно спадало до плечей. Зелені очі час від часу поглядали на стежину, що вела на поляну, ніби виглядаючи когось.. На її вустах причаїлася мила посмішка. Голуби сміливо підходили до жінки і намагалися чи то вклонитися їй з вдячністю за їжу, чи то клюнути її взуття. Жінка ідеально вписувалася в гарманію весняної природи. Здавалося, вона була завжди частиною екосистеми в цьому старому віковічному лісі. 

                         - Марфо!  - почувся чоловічий голос із вузької доріжки.

                         Стежиною, що вела до поляни, ішов Юрій, тримаючи під пахвою маленького чорного ящика на якому білів номерний знак. Перед ним стояла Марфа. Така ж красива та елегантна вона, наче випромінювала світло. До останнього моменту чоловікові не вірилося у її повернення.  Як довго він чекав цієї зустрічі! І ось усі слова, приготовані для неї, наче розвіялися між кронами дерев. 

                          Минулого року Марфа виїхала зі столиці у малеченьке село, що розкинулося недалечко від Києва, де жила колись її бабуся, щоб провідати могили предків. Юрій добре пам"ятає той вечір, коли вона дала клятву віднайти старі документи та отримати право спадщини на землю, на якій зараз вони удвох стояли, наче вкопані. Дала клятву і дотримала свого слова. Тепер, здавалося, вона може забрати і цей ліс, і будинок №2 і всю округ, що належав її предкам. Так, він отримав посилку і детально вивчив тексти усіх актів та договорів на право володіння землею, на якій побудований будинок, оточений лісом. Та чи можуть вони насправді бути юридично цінними сьогодні? Чи зможе вона довести, що являється законною спадкоємицею цієї місцевості? Пройшли століття, змінювалася влада, писалися нові закони... Кілька разів Юрій намагався порвати, викинути цей хлам, та рука не піднялася знищити спадщину коханої. І ось вона стоїть перед ним, все така ж молода, красива, і націлена заволодіти майном, що, все таки по праву належить їй. А як же мешканці будинку? Куди вони підуть? Невже вона так безжально може вчинити з людьми, які десяток років живуть у своїй домівці? 

                         Жінка, почувши знайомий голос, повернула голову і здавалося, засліпила Юрія чарівною посмішкою та блиском зелених очей. 

                          - Ти отримав мою посилку? - раптом усміхнене обличчя Марфи змінилося серйозним виразом. Видно, жінка була налаштована рішуче. 

                          - Ось вона, - промовив Юрій, показуючи поглядом на чорний ящик, - що ти націлена робити? 

                          - Подорожуючи, я багато міркувала, - Марфа взяла Юрія під руку і вони рушили стежиною. 

                           Чоловік відчув, як тепла приємна енергія пронизала його тіло і розлилася по всьому організмові. Широкі плечі чоловіка розправилися, серце почало вириватися з його грудей.  Марфа кокетливо поглянула на Юрія. В його спітнілій долоні знаходилася ніжна рука жінки, а іншою він притримував чорного ящика. Напруження між ними зростало. Юрію хотілося обійняти жінку і не відпускати її до кінця свого життя. Та якась невидима сила стримувала його. Він відчув тягар ящика і відпустив руку Марфи. Здавалося, вмісткість посилки стояла між ними і нагнітала віковічний сум. Йому хотілося звільнити свої руки від цього тягара, викинути ящик разом із хламом, та підняти Марфу вище хмар, аж до неба, почути сміх тієї дівчинки, що жила у ній до тепер. 

                          -  Ця територія, - продовжила жінка, перебиваючи фантазії Юрія, - унікальна. Кожне дерево має власну історію, легенду. Скільки людей тут зарядилося позитивною енергією, зцілилися від недуг! В повітрі витають Духи Здоров"я та Радості. 

                          - Ліс потрібен усім,  - доповнив Юрій. В його голові промамайнула надія.

                          - Я не забиратиму у людей їхній дім, не привласнюватиму те, що належить усім, не ворушитиму старої історії. За ввесь час будинок увібрав у свої стіни колосальну енергію, яка почала бити фонтаном із землі, і, наче, ожив. Він став живою частиною ціїє надзвичайної терторії. 

                           Марфа зупинилася, вдивляючись в глибину лісу. Біля старої сосни якись чоловік з сивою бородою виконував вправи ранкової зарядки і щось бурмотів собі під носа. Це був отець Матвій. Недалеко від нього голуби клювали насіння, мабуть гостинці отця Матвія.  

                          - Після твого від"їзду кожного ранку він пригощає голубів, яких називає небесними посланцями, молиться отут... 

                          Священник закінчивши виконувати свою ранкову зарядку, почав молитися в лісі посеред дикої природи. Він довго дивився на стовбур дерева, наче вів з ним діалог. Сонячний промінь, пробиваючись через гілки дерев, освічував чоловіка і від цього, здавалося, що священник світився. Поруч воркотіли голуби, підбираючи насіння з теплої землі. А за кущами калини за ним спостерігали, взявшись за руки, Юрій та Марфа. Священник повернувшись обличчям до стежки, хотів уже піти, та, побачивши закоханих, прицмокуючи, повернувся в протилежному напрямку і пішов навпростець через ліс.

                        Закохані продовжили свою ранкову прогулянку. Вони звернули зі стежини в напрямку будинку. Ще довго Марфа розповідала Юрієві про надзвичайні властивості трав, що росли в цьому лісі, про унікальність кожного дерева. Потім жінка розповідала про свою подорож. За розмовою вони і не помітили, як дійшли до будинку і опинилася біля стіни з картиною, де зображено події тих страшних часів, коли доводилося об"єднувати сили та захищати домівку від забудовників. Марфа та Юрій довго вдивлялися в обличчя людей, зображених на картині. Жінка промовила:

                      - Ще одна багатоповерхівка, і ліс буде знищено. Старі дерева вбирають із землі  велику кількість енергії, що наповнює земні надра, та транслюють її через свої пишні крони в оточуюче середовище. Якщо знищити ліс, то енергія вирветься, вибухне з-під земної кори, відбудуться тектонічні зрушення і  будинок трісне по швам, сотні людей залишаться без домівки, - сумно закінчила Марфа. 

                        Юрій уважно слухав її розповідь. Йому хотілося вірити в безкорисливість Марфи. Ще нещодавно він був упевнений, що вона хотіла заволодіти цією теритрією для свого блага! Але зараз з"явилася надія.. А якщо Марфа права?! Якщо є лише один спосіб зберегти територію та будинок - це рішення суда про те, що власницею всього є Марфа? Виходить, тільки так можна вберегти дерева від вирубки, землю від тектонічних змін, а будинок від руйнування. Без суда не обійтися... Чоловік розумів силу і можливості суперника - забудовника  монополіста, і  для розгляду справи недостатньо старих документів, що складені кіпою в чорному ящику з номерним знаком 0323. Він подивився на ящик, що був під його лівою пахвою. Так, необхідно зібрати більш суттєві докази! Він поглянув на кохану, яка, наче вкопана стояла і дивилася на картину. Правою рукою Юрій ніжно обійняв Марфу за плечі:

                        - Ми впрораємося!, - запевнив чоловік. Здається, в нього з"явився план. 

                        Постоявши ще хвилину, Юрій та Марфа подалися до під"їзду і за мить зникли за вхідними дверима. 
                        Сонечко піднімалося все вище на блакитному безхмарному небі, збираючи ранкову росу. На вулиці теплішало. Літо наполегливо наступало на п"яти травневі. А це значить, що скоро настане довгожданний час канікул та відпусток.
                        Біля школи метушилися діти - мабуть, час прогулянки. Вчителі, приглядаючи за учнями, час від часу, робили їм зауваження. Дисциплінувати дітей ставало дедалі важче, адже тим хотілося бігати, грати футбол, а декому, помірятися з однокласником силою. На подвір"я вийшли учні четвертого класу, за ними йшла Адена, тримаючи в одній руці зошити з математики, а в іншій - невеличкий клатч, в якому зберігалися гроші та мобільний телефон. Учні подалися на майданчик до інших дітей, усі, крім Вадима.
                       - Тільки не перевіряйте зараз наші самостійні роботи! Будь ласка, давайте насолоджуватися прогулянкою, прекрасною погодою, - благав Вадим. 
                       Адена усміхнулася. От умів цей хлопчик знайти вагомі аргументи, щоб вберегти себе та однокласників від зауважень.
                        - Мабуть, в роботі допущено багато помилок, - хитро промовила Адена, - поглянемо,  - наполягала вона.
                       - Ні, - продовжував наполягати Вадим, - будь ласочка, не зараз! Поспілкуйтеся з учителями, відпочиньте... 
                       Не хотілося Адені обговорювати шкільні справи з колегами. Дівчина примруживши очі, поглянула на сонечко. Воно яскраво світило на блакитному небі, посилаючи на Землю теплі промінці.
                       - Гаразд, тоді давай насолоджуватися прогулянкою і вбирати в себе сонячну енергію! - поблажливо сказала Адена.
                        Задоволений Вадим побіг до однокласників, щоб повідомити радісну новину. Адена хотіла повернутися до класу, щоб віднести зошити. Та, раптом, почувся дзвінок її мобільного телефона. Вона поспішила до першої лавки, що була біля дитячого майданчика, поклала зошити. Поглянувши довкола й переконавшись, що всі її учні зайняті грою, Адена акуратно дістала телефон із клатча і побачила пропущений дзвінок від Володимира. Через кілька секунд з"явилося повідомлення: "Сьогодні о шостій приходь на відкриття виставки моїх картин".
                        В грудях дівчини стислося серце, наче перетворилося на камінь, було важко дихати. На душі стало тривожно. Її спітніла долоня стискала апарат мобільного телефона.  Вона розуміла, що ця зустріч є дуже важливою і невідкладною. За кілька секунд дівчина взяла себе в руки і відписала кортко: "Добре!"
                         А тим часом діти продовжувати радісно бігати на подвір"ї школи та галасувати, вчителі обговорювали черговий наказ директора, двірник згрібав скошену траву на газоні біля цетрального входу в школу, тільки струнка постать Адени, стояла, як застигла фігура, серед двору. Вона намагалася опанувати себе і прогнати картини двохсотрічної давності, що з"являлися в її пам"яті одна за другою, перемішувалися із зображенням прабабусі Марфи, що завітала до її сну сьогодні вночі. Функція "Пам"ять" була активована і видавала інформацію з минулого земного життя Адени в іншому фізичному тілі. Картини були такими різними, але пов"язані між собою одним чоловіком - Володимиром. Адені важко було зосередитися серед такої метушні. Тому, вона, зібравши всі побачені  картини, детально так і не розгледівши жодної, подумки відправила їх через небесну синь Володимирові, наче мультимедійне повідомлення. Вона знала, сьогоднішня зустріч буде нелегкою. Навіть через сотні літ їм є що сказати одне одному.
                        
                       
                         

                       

                                             

Велика Заміна

                      

                       Київський ранок радував людей весняною сонячною погодою. Легенький вітерець, повіваючи, наче обіцяв, що проганятиме сьогодні спеку і кияни та гості столиці зможуть насолоджуватися чудовою травневою погодою.  

    

                       Поки більшість людей ще бачили сни, двірники уже підмітали вулиці, приводили в порядок дворики. Садівники доглядали кущі та клумби з квітами. З міста вже виїхали мусоровози. Чисте, прибране місто зустрічало новий день. 

                       Адена сиділа за кухонним столом, пила ароматну каву, тримаючи чашку в лівій руці. Правою рукою листала на сенсорному екрані стрічку новин в соціальній мережі. Раптом сигнал телефона заставив дівчину перейти в меню "Повідомлення". 

                      "О, новий лист від Володимира!", - подумала Адена "Мабуть, йому також не спиться в такий чудовий ранок"

                       Вона, не поспішаючи, відкрила повідомлення.

                       "Ти бачила сьогоднішнє Небо на світанку? Здається, стихія Небесної Води хоче подружитися з тобою. Пам"ятай, ти повинна готуватися до Великих Змін. Детальніше розповім під час зустрічі сьогодні у "Відьма-барі" в другій половині дня"

                       Все це нагадувало пригодницьку казку з чарівними елементами, в яку важко було повірити молодій дівчині з добре розвиненим логічним мисленням. Але звідки Володимиру відомо про Небо? Цікавість брала своє і вона почала писати відповідь:                       "Згода"

                       Адена відправила повідомлення, продовжуючи смакувати запашну каву, аромат якої виходив на вулицу через відчинене вікно і розсівався аж ген за столітніми деревами. Фідель сидів поруч, з нетерпінням чекаючи на ранкову прогулянку. 

                        По вулицях старого Києва проїжджали машини, це поспішали в свої офіси люди. Ще кілька століть назад тут роздавася стукіт кінських копит та грюкіт карет, в яких сиділи купці, клерки, вельможі. Зараз роз"їжджають дорогі красиві автівки бізнесменів, депутатів, керівників великих компаній. Саме так роздумував Джорж, сидячи на задньому сидінні великого чорного джипа. Його водій Ілля чудово справляється зі своїми обов"язками. Ніколи не задає зайвих питань, знає коли потрібно увімкнити прийомник та на якій хвилі, і завжди має під рукою все, що небхідне Джорджу: зарядне устройстро для мобільного телефона, флеш-накопичувач, серветки, і навіть цигарки. За це Джордж дуже цінує Іллю. В Київ приїхала делегація науковців, професорів у галузі ядерної безпеки Європи і Джорджу додалося багато роботи. Але сьогодні він повивнен знайти час для своєї дівчинки. Джордж дістав телефон і почав переглядати останні фото Адени. Що в ній є такого особливого, що заставляє його постійно думати про неї? Її яскрава зовнішність нагадує Відьму і це будоражить його фантазію.

                     - Паркуватися на стоянці чи заїжджати на парковку? - запитав Ілля.

                      - На стоянці. Через 30 хвилин будемо їхати на Солом"янську площу, у мене там зустріч. Нікуди не відходь, - дав розпорядження Джорж своєму водієві. 

                        Автомобіль зупинився. З передніх дверей вийшов Ілля, обійшов машину, він відчинив задні двері Джорджу. Той, непоспішаючи вийшов зі свого автомобіля. Глибого вдихнув ранкового свіжого повітря і направився до входу великої будівлі, де знаходився його офіс. По дорозі він привітався з двірником:

                        - Доброго ранку! Що у нас нового? 

                        - Сьогодні вдосвіта було на диво чисто у дворі. Йдемо в Європу, - усміхнувся двірник.

                       - Так, йдемо. Гарного дня! 

                       Джордж завжди вітався з двірником і поважав його професію. Адже потрібно прибирати двори і дбати про чистоту вулиць, - це і є служіння людям. Підіймаючись ліфтом вверх, він роздумував над тим, як швидко пролітають дні, змінюючи один одного і як давно він не відпочивав. Чоловік відчував себе втомленим і виснаженим. Але він повинен, зобов"язаний, він справиться.

                        А десь за кілька десятків кілометрів від цетру древнього міста Адена уже вигулювала свого домашнього улюбленця у весняному лісі. Фідель, пробігаючи стежиною, бавився, як дитина. Він збивав росу з високих трав, ніби збираючи на себе краплини дощика. 

                      - Фідель, перестань, ти зовсім мокрий! - посміхаючись, сказала Адена, тримаючи на поводку собачку.

                     Песик озирнувся і продовжив свою гру. В лісі, крім Адени і Фіделя були ще люди, які здійснювали ранкову пробіжку, а дехто також вигулював своїх собак. Всі знали один одного в обличчя і час від часу віталися, киваючи головами. Рапом Фідель звернув на вузеньку стежину і кинувся в кущі. Адена пішла за ним. Він чіпляв на свого животика брудні чорні листочки, що не встигли перегнити з осені. Звернувши за старою сосною, із розвоєним стовбуром, песик ринув у кущі.

                      А в центрі міста життя уже кипіло. В своєму офісі сидів Джордж і пив ранкову каву, переглядаючи план робти на сьогодні. Офісні працівники метушилися на своїх робочих місцях, хтось роздруковував тексти із листів електронної пошти, хтось кудись телефонував, а дехто готував звіти перед початком наради, кожний виконував свою роботу. Допивши міцне еспрессо, Джордж розпочав ранкову нараду. 

                     - Ану виходь звідти! - Адена потягнула за повідок. 

                     Фідель тримав у зубах маленьке чорне пташеня. Він поклав його перед ногами Адени. Це було маленьке вороненя. Дівчина взяла його в долоні і оглянула. В пташеняти зламано ліве крило. Воно поглянуло на дівчину своїми маленькими чорними оченятами, ніби заглянуло в саму душу дівчини. Серце Адени стиснулося. Вона відчула біль вороненяти, як власний... Та що там, Адена бачила як мучиться бідна пташка і у неї не залишалося іншого вибору, як забрати його додому і полікувати. Вона обережно, намагаючись якомога менше задівати травмоване крило, взяла вороненя в долоню лівої руки, по материнськи пригорнула до себе. Відчувши тепло і безпеку, пташеня заспокоїлося і причаїлося. Адена дивилася на нього поглядом, сповненим любов"ю.

                        - Ну, що Фідель, тепер у нас житиме Севастьян. - Так назвала дівчина вороненя. Пташка тільки лупала чорними очима і навіть не намагалася вирватися з рук. Повертаючись додому, дівчина проходила через вахту. 

                       - Лісова знахідка? - запитав дядько Юра. Сьогодні була його зміна чергувати на вахті.

                       - Так, от що тільки з ним робити, поняття не маю. Буду телефонувати у ветеренарні поліклініки, може спеціалісти порадять що.. Та й клітка йому потрібна. 

                        - Не факт, що виживе... - з жалем у голосі промовив Юрій.

                        Адена з Фіделем зайшли до під"їзду. 

                        Тим часом закінчилася нарада. Джордж відчував сильне бажання побачити свою Адену, обійняти її. Але попереду була важлива зустріч з Віктором, який керував відділом безпеки на атомній електростанції. "Після зустрічі зателефоную їй" - подумав Джордж і направився до ліфта. На вулиці його вірно чекав Ілля. Побачивши Джорджа, він кинувся відчиняти задні двері автомобіля. 

                        - Я сам відчиню, заводь, треба поспішати. - сказав Джордж не відриваючи погляду від папки.

                         Ілля сів за кермо, зачинивши передні двері автомобіля і завів мотора. Джордж, перекладаючи папку з важливими документами в праву руку, раптом зник за машиною. Роздався зойк. Ілля швидко оббіг авто. Біля відчинених дверей лежав Джордж зі скривленим обличчям. Ілля, подавши руку, допоміг йому встати.

                         - Все гаразд? -запитав стурбований водій.

                        - Рука болить, мабуть вивих. Є кілька запасних хвилин. Будуй маршрут на Солом"янську площу через найближчий травматологічний пункт.

                       З цими словами Джордж сів у авто на заднє сидіння. Ліва рука набрякла і набула синюшного кольору. Джордж стискаючи зуби терпів страшенну біль. Ілля мчав вулицями, зрідка зупиняючись на світлофорах. Ось і державна поліклініка.

                      - Перелом, - промовив лікар, розглядаючи фотоплівку рентгенівського знімку у маленькому кабінеті з сірими стінами, - Будемо накладати гіпс. 

                      Роздався гудок мобільного телефона у кишені Джорджа.

                      - Негайно вимкніть телефон! Ви в лікарні! 

                    Джордж дістав телефона і передав його у руки Іллі, що супроводжував його в лікарні. Ілля зрозумівши, що має робити, вийшов з телефоном на вулицю. 

                     - Це водій Джорджа. У нас ЧП. Ми затримаємось. 

                       З цими словами Ілля сів у авто і чекав Джоджа.

                      - Алло, це ветеренарна поліклініка? Я знайшла в лісі пташеня... Не лікуєте птахів? Жаль... А куди порадите звернутися? В зоопарк? Дякую!, - Адена телефонувала уже в третю ветеренарну поліклініку. Останній дзвінок - в зоопарк.

                        - Це київський зоопарк? Я тут пташенятко знайшла..., - Адена замовчала, вислуховуючи відповіді рацівника зоопарку. 

                       Їй пропонували декілька варіантів, які передбачали малоутішні результати. Доведеться впортатися самостійно. Адена дістала медичний спирт, бинт і заходилася обробляти рану на крилі пташеняти. Потім розламала дерев"яну зубочистку. Це слугуватиме за шину. Перев"взала крило. Тримаючи в руках пташеня, дістала із гардероба коробку з-під туфель із дирочками збоку. Поклала всередину коробки вороненя. 

                       - Побудеш тут, поки я працюватиму. А ти, Фідель, залишаешся за старшого.

                       Адена взяла сумку і вийшла на вулицю. Йдучи у школу, вона думала про Джорджа. Її сильно тягнуло до нього. Вона дістала телефона, щоб зателефонувати йому, почути його голос. На екрані висвітилося повідомлення від нього:

                       "У мене ЧП. Зламав руку. Уже наклали гіпс. Тримаюся. Після зустрічі заїду до тебе у школу. Зможеш вийти?"

                      "Звичайно! Як ти себе почуваеш? Знаешь, перелом на рівному місці - це якийсь знак. Моживо, це вберегло тебе від  чогось надзвичайно поганого. Тримайся. Цілую тебе!" - пальці Адени швидко рухалис по екрану телефона.

                        Пишучи повідомлення, вона пригадала, що бачила постать Джоржда уві сні, коли була у дідуся. На мить їй здалося, що вона знає, що мав на увазі дідусь, коли говорив про Великий Порядок і Гармонію Всесвіту. Вона знає, що треба зараз робити.

                       Адена відчула невидимий зв"язок між знахідкою у лісі і травмою Джорджа. Її переповнило дивне відчуття, серце почало стискуватися. "Вороненя... Ось і вихід... Таке маленьке, але вже таке улюблене..." , -з сумом подумала дівчина. Вона рішуче повернулася і попрямувала в сторону дома. "Доведеться сьогодні запізнитися на роботу. Ні, не запізнюся, я все встигну!" Вона крутнула годинника на правій руці і пришвидшила ходу. Не чекаючи ліфта, Адена побігла сходами вверх. Фідель, зачувши кроки господині розпочав лаяти.

                        - Фідель, цить! - дала команду Адена. Вхідні двері за нею захлопнулися.

                        Не знімаючи взуття, вона, пройшовши через коридор, зайшла на кухню. В коробці шуміло пташеня. Воно бартихалося, стукало клювом в стінки коробки. Адена взяла його на руки. Шия пташеняти почала звиватися змійкою, голова викручувалася в різні сторони. Вороненя роззявляло клювика, намагаючись вхопити ковток повітря. Адена залила в клюв воду та все марно. Вода виливалася на зовні, організм пташеняти її не приймав. Знову глибокий дих. Пташеня звивалося в муках.

                       - Та що з тобою відбувається? Я не можу тебе врятувати! Але я знаю, кому потрібна твоя невинна і чиста душа, і кого я можу повернути, відавши за це твою душу.  

                       Адена знала, що для того, щоб не порушити Гармонії і Порярку, щоб не створити Хаосу, потрібно щось віддати, рівноцінне тому, що хочеш отримати. Вона почала нашіптувати дивні латинські слова. Пташеня роззявило клювика востаннє, його шия викрутилася на 180 градусів, і мертве тільце упало на долоні дівчини. 

                       Небо почало затягуватися темними важкими хмарами, що звідусіль, наче атакували Сонце, закриваючи його світло. Звівався сильний холодний вітер. Верхівки дерев гойдалися, нагинаючись від буревію. По небу, ревучи, роздався грім. Насувалася буря.

                        - Що за чортівщина? - вилаявся Ілля за кермом авто, в якій сидів Джордж, - Ви це бачите? Горить автомобіль Віктора!

                        - Матінко Господня! Якби не перелом, я сидів би зараз сидіти там, чи горів би! 

                       Вогонь намагалися загасити пожежники. Поліція нікого не підпускала до місця, де горів автомобіль. Недалеко від пожежі лежала відірвана стопа Віктора. Всі зрозуміли: авто було підірвано. До місця пригоди під"їжджало телебачення.

                       - Розвертайся! Ми тут нічим не допоможено. Додому...- з сумом промовив Джордж. 

                       Він відкинувся на спинку заднього сидіння. Джорж не бачив вулиць через які мчався його автомобіль. Перед очима, наче кадри кінофільму пробігали короткі зустрічі з Віктором. 

                        Адена поклала мертве тіло пташеняти в коробку. І, сівши на крісло за кухонним столом, наче завмерла. Її онімівші руки лежали на колінах.

                        - От і все, - промовила дівчина. 

                        Вона знала, що за ці лічені хвилини відбулася Велика Заміна. Збережено порядок Всесвіту. Їй вдалося це зробити. Але радості дівчина не відчула. Їй було жаль пташеняти, яке нещодавно вилупившись із яєчка так і не відчуло радості польоту, не побачило всієї краси Величного Києва зі своєї пташиної висоти.

                        Тим часом місто продовжувало жити своїм життям в шаленому темпі. Всі погомоніли про зрив автомобіля в центрі столиці і скоро уже забули про Віктора і те, яку надзвичайну місію він виконував, перебуваючи на Землі. 

                       Тільки Джорж відчув справжю цінність Життя і надзвичайну силу Миті. За Мить можна втратити Життя, а можна врятувати його. Він знав, що перелом руки  - це знак. Випиваючи уже третю склянку віскі, він розмірковував про цю неприємну ситуацію і на мить йому здалося, що перелом став перепоною між його Життям і Смертю. Щось подібне йому говорила Адена."П"яні думки, чи думки п"яного чоловіка" - подумав Джордж, погойдуючись у кріслі. В правій руці була склянка з віскі, а погляд застиг, вказуючи, що думки його блукають десь далеко. "Якась чортівщина" - з цією думкою Джордж поринув у світ сновидінь. З перехиленої склянки тоненькою струйкою на підлогу виливалося віскі... 

                         Адена глянула на циферблат годинника. Було о пів на дев'яту. Початок дня вже наповнений різними подіями. Дівчина ще встигала в школу. Сьогодні будуть незвичайні уроки. Її є чому навчити своїх учнів. Сьогодні вона розповість їм про найбільшу людську цінність - цінність Життя на Землі.                                                                                                                                                      

Літальник

Ніч видалася неспокійною. Небо готувалося до народження нового Місяця. В кутку кімнати біля ліжка солодко сопів Фідель. Адена лежала на животі, спиною доверху. Її ліва рука звисала з ліжка і кінчиками пальців торкалася підлоги. З-під ковдри виглядала ніжка. Темні локони розкинулися по білосніжній подушці, оголяючи ліве плече, в яке врізалася тоненька брителька нічної сорочки.

Адені снився дивний сон, начебто, вона, босоніж прориваючись через згусток Тьми, опинилася в дивному місці, огорненому Мороком і Сірістю. Розріджене повітря заставляло дихати глибоко і часто. Дівчина оглянула дивну місцевіть. В темноті де-не-де виднілися контури сірих одиноких дерев. На пеньку, між деревами, сидів її дідусь і щось тримав у своїх старечих покручених руках. Він пильно оглядав дивну дерев'яну річ з усіх боків. 

- Дідусю, як ми давно не бачилися! З тих пір як ти пішов із Землі, я жодного разу не бачила тебе в снах... Тут так темно і похмуро. Що ти тут робиш? - здивовано запитала Адена, обійнявши старого за плечі.

- То нічого, я вже звик. Тут не так і погано. Я давно на тебе чекаю, внучко. Щось ти забарилася. Я виготовив для тебе новий інструмент! Натуральне дерево, ручна робота. З його допомогою ти зможеш літати.

Дідусь протягнув Адені дивну дерев'яну річ. Вона ніколи раніше не бачила такої штуковини.

- Спасибі, дідусю! А як вона працює?

Адена намагалася вгадати принцип роботи цієї штуковини, та нічого путнього не йшло до голови.

Дідусь усміхнувся і лагідно сказав:

- Бери в руки літальника, - так дідусь назвав цю дерев"яну штуку. - Стань сюди своїми ніжками. Тепер дай команду: "Вверх і прямо". От і вся мудерація.

Адена ступила ніжками в отвір між дерев'яними латочками і, наче в дитинстві, очікуючи дива, схвильовано і трохи невпевнено, вимовила:

- Вверх і праворуч.

Раптом вона відчула, що здійнялася над твердинею і рвучко відлетіла вправо.

- Ой, - перелякалася дівчина, - Зупинись!

З цими словами літальник слухняно опустився на твердиню. Дідусь задоволено посміхався.

- Оце так! Я злетіла! Ти це бачив? - Адена не вірила власним відчуттям польоту.

- Так. Але цій штучці потрібна підзарядка. Є три місця в Києві, де можна зупинитися і підзарядити літальник. Він заряджається швидко. Кілька земних секунд зупинки і ти знову можеш літати.

Дідусь назвав Адені, де знаходяться станції підзарядки літальника. Мабуть ви всі подумаєте, що це Лиса гора. Але я розчарую вас. Зовсім ні. На велике здивування Адени, перша станція підзарядки, згідно слів дідуся, знаходилася неподалік від станції метро Шулявка, друга - біля старого моста, що з'єднує Лівий та Правий берег Дніпра. А третя... - нехай це залишиться невеликою таємницею. Можу сказати, що тисячі киян щоденно проходить через місце підзарядки дивного літальника.

Адена сиділа на твердині біля пенька та уважно слухала дідуся про дивний винахід. Раптом вона побачила за його спиною знайому постать. Це був Джордж. Адена, невірячи своїм очам, запитала дідуся:

- Що тут робить цей чоловік? Чому він тут, в іншому світі? Йому тут не місце. Він повинен бути на Землі!

- Внучко, кожен знаходиться там, де повинен бути, в цьому і суть Великого Порядку.

Постать Джорджа приближалася, але близько не підходила.

- Адено! Адено! - почула дівчина знайомий голос. Це гукав Джордж. І раптом постать почала віддалятися в непроглядну Тьму.

- Дідусю, йому тут не місце. - продовжувала протестувати Адена. - Він потрібен на Землі!

- Внучатко моє дороге! Ти зараз вередуєш, як маленька дівчинка. - Лагідно, але дуже серйозно промовив дідусь. - Є баланс Всесвіту. Якщо його порушити, виникне Хаос. Кожен знаходиться там, де потрібно! Краще потренуйся літати. Це для тебе зараз важливіше. А я піду, пора вже мені повертатися.

Адена не знала, як їй вчинити. Бігти в непроглядну Темноту за Джорджом? Продовжувати вередувати? Родумуючи над тим, як правильно вчинити, вона переступила латочку і опинилася в отворі літальника.

- Вверх і прямо! - впевнено скомандувала дівчина.

Літальник беззвучно піднявся. Адена відчула як вітер тріпав її волосся, шмигав по обличчі. Прохолода нічного повітря огортала її тіло та відзивалася мурашками на білосніжній шкірі. А її нічна сорочка розвівалася над Землею. Літальник проривався через дивні згустки та комки. Дівчина безшумно та швидко летіла над висотками, деревами та кущами. Адена командувала:

- Повільніше! Праворуч! Вверх! Швидше!

Далеко внизу під її тендитними ніжками миготіли електричні лампи. Вони освітлювали станцію метро Шулявка.

- Вниз і прямо! - вигукнула Адена. Апарат потрібно було підзарядити.

Літальник стрімко опускався все нижче і нижче. Раптом він завис в повітрі. Адену на мить охопила паніка. Та несподівано літальник почав підніматися вгору і стрімко набирати швидкість. Апарат було підзаряджено і дівчина продовжила Путь додому. Вона летіла над тисячами ламп, що освітлювали велике місто в цю темну безмісячну ніч, та під мільйонами Зірочок, що височіли далеко в Космосі.

Адена приближалася до багатоповерхового великого білого будинку. "Вниз і прямо!" - командувала вона. "Зупинись!" - дала наказ дівчина біля відчиненого балконного вікна, що належало квартирі, де вона мешкала. Літальник завис у повітрі. Адена підняла поли своєї нічної сорочки, і правою ніжкою уважно переспупила через вікно. Дівчина, опинившись на підвіконні, взяла у руки літальника, що продовжував висіти в повітрі. З легкістю вона зістрибнула з підвіконника на підлогу, уважно поклала літальника в кутку і пройшла через відчинені балконні двері. 

В кімнаті було темно. Адена сіла на ліжко, втомлена після тривалої подорожі. Від шороху прокинувся Фідель. Він здивовано поглянув на господиню, і підійшовши ближче, став на задні лапки, а передні поклав на коліна дівчини і лизнув її ліву руку.

- Фідель, чого тобі?

З цими словами Адена прокинулася, відганяючи сновидіння. Її ліва рука, яку облизував Фідель, звисала з ліжка. Від відчинних балконних дверей віяло холодом. Адена повернулася, глянула на екран телефона. 3.40.

Світанок. По стінах кімнати бігали дивні вогники, наче хтось із вулиці світив ліхтариком. Дівчина піднялася і вийшла на балкон. Вона заглянула в куточок, чи бува, там не лежить літальник. Але дивного дідусевого подаруночка не було. Він залишився в її казковому сновидінні. Дівчина глянула вниз. Хтось, прихрамуючи, ходив під її вікном і світив ліхтариком. Вона впізнала постать дядька Юрія. В руках він тримав лопату "Що можна шукати з ліхтариком посеред ночі?" - подумала Адена і продовжила спостерігати. Чоловік поклав на землю ліхтарика і почав швидко копати. Незадовго в його руках опинився невеличкий ящик. Адена побачила на темній коробці цифри, написані білою фарбою: 323. Дівчина на мить завмерла  від подиву. Це частина того дивного коду, над яким вона ламала голову. Чоловік оглянув знахідку, загорнув ногою яму і, взявши лопату, подався геть. 

                         Невже теємниця коду ховалася в цьому маленькому ящику? Дівчина не могла у це повірити. Розгадка була зовсім близько. Але що було у тій коробці, залишалося для Адени таємницею.

                         Тим часом почало розвидати. На темному похмурому небі, щільно затягнутому чорними хмарами з"явилося червоно-оранжева пляма. З кожною секундою пляма збільшувалася, розширювалася. Наче жіноче лоно готується до народження нового життя, так небо готувалося народити новий день. 

                            Хмари повільно розступалися в різні боки, забираючи за собою пітьму ночі. Раптом, на небі, звідки не візьмись, з"явилася біла легка хмаринка. Вона, повільно пливучи, заступала собою небесне лоно, звідки намагалися пробитися перші слабкі сонячні промінці. Хмаринка зупинилася над лісом і її форма почала змінюватися. Адена побачила на синьому небі білу, напівпрозору хмаринку-сердечко і посміхнулася. Здавалося, це сердечко - небесний подарунок для саме для неї.  

                            Недовго милувалася дівчина небесним сердечком. Із-за лісу почали насуватися темні хмари, недаючи змогу сонячним промінцям освітити належним чином Землю. Здавалося, небо здригається в потугах. Спостерігаючи за дивними небесними картинками, що змінювали одна одну, наче кадри кінофільму, дівчина побачила серед насупленого неба чоловіче обличчя. До неї із небесної висоти посміхався старий чоловік з довгим хвилястим волоссям. Його добрі сірі очі дивилися на дівчину і лагідно посміхалися. Обличчя було видно так чітко, що Адена змогла роздивитися зіниці добрих старечих очей. Великі ніздрі небесного обличчя, здавалося, що роздувалися, і легенький вітерець затріпотів темними локонами дівчини. На вустах застигла доброзичлива посмішка. Здавалося, старець бажає їй доброго ранку. Кілька хвилин обличчя красувалося на небі, ніби сам Бог вийшов подивитися на свої створіння та благословити новий день.